Me metí en una guerra

Texto escrito por Kateryna, una refugiada ucraniana que reside en La Sagra.

Nunca he pensado que alguna vez tendría que escribir sobre la guerra, sobre la guerra en mi país, sobre la guerra en mi cabeza, sobre la lucha por sobrevivir.

Esto no es un libro, ni una historia, ni un artículo o un ensayo. Ese es el día que cambió para siempre mi vida y la vida de millones de los ucranianos.

Quiero comenzar con mi frase favorita:

“Cada golpe del corazón humano es todo un universo de oportunidades”

Y el universo me dio esta oportunidad.

Guerra Rusia-Ucrania. De rusólogos y ucraniólogos

Protesta contra la guerra de Rusia en Ucrania, Londres, 25 de febrero de 2022. © Garry Knight

Era una  mañana gélida de invierno en la capital. Jueves por la mañana, lo que significa que todo el mundo tiene prisa por ir al trabajo, los coches están en los atascos, intentando llegar al centro.

Ese día yo tenía previsto ir al médico, Marco (mi exnovio holandés) tenía planeadas clases de inglés y holandés.

El fin de semana íbamos a hacer longboarding. No había  nieve, no hacía demasiado frío el día, así que ¿por qué no? Además, yo, a diferencia de él, nunca lo había hecho, pero tenía muchas ganas de aprender.

Aquella  noche había sido tranquila, algo fría. Por la mañana, a través de un sueño, escuché el sonido de las sirenas. No entendía si estaba soñando o era todo real?

El despertador sonó a las 7:00, a la vez que sonaba la sirena, que se fundió en un canto triste con los sonidos de los aviones en el cielo. Yo tenía sueño y no le presté mucha atención porque a la luz de las noticias anteriores, pensé que estaban probando el sistema de aviso…

Marco dijo que aquella sirena era repetitiva. Así que no era solo entrenamiento. A lo que respondí: “Marco, los tanques rusos se han retirado de las fronteras de Ucrania, así que esto es solo una sirena de entrenamiento y nada nos amenaza”.

Él, como ex militar, comenzó a decir que en el caso de guerra, en qué parte del apartamento se debe esconder, sobre la regla de un muro de carga.

Vi que estaba preocupado, encendió un cigarrillo, miró por la ventana y se quedó en silencio.

A las 7:30 mi madre me llamó.

El teléfono estaba en la mesita al lado de la cama, así que tuve tiempo de sorprenderme pensando: ¿por qué llama tan temprano?

Cogí el teléfono. En lugar de “buenos días, hija”, escuché una voz temblando de miedo que me dijo:

– Katya, ¿sabes que la guerra ha comenzado? Rusia a las 04:30 lanzó misiles  al aeropuerto de Boryspil”

-¿Cómo, mamá? ¿Pero los rusos no se habían retirado? – pregunté con pesadez y conmoción.

Con una voz temblorosa y seria, mi madre me dijo que hiciera las maletas y me fuera a Ukrainka (mi ciudad natal, que se encuentra a 37 km de Kyiv).

Me fijé a Marco, se veía  en sus ojos que entendía que la guerra había comenzado.

Me empezó a temblar todo mi cuerpo: mis manos no me obedecían, mi cuello y hombros se cubrieron de manchas, me costaba respirar y formular mis pensamientos.

Le dije a Marco que necesitaba ir a mi piso de  alquiler y coger las cosas de primera necesidad.

Tardé 10 minutos en estar listа. Mirando por la ventana, vi una enorme fila de coches y me di cuenta de que no tenía sentido llamar a un taxi.

Salí de la casa con un miedo enorme dentro de mí. Constantemente miraba hacia el cielo, luego me volvía para ver si alguien me seguía.

Sentimientos de miedo y  de mi propia impotencia me consumían.

Nunca me había sentido así. Después de todo, las calles por las que caminaba hacia el metro siempre me provocaban la admiración. Después de todo, eso es Podil, el alma de Kyiv, su historia, cultura, esos edificios de dos pisos con estuco y estatuas, esos  pequeños y acogedores cafés y restaurantes.

Imagen: Adobe Stock

Había mucha gente en el metro, pero a pesar de eso, llegué rápidamente a mi piso. Desde el metro, caminé por el parque y mirando al cielo de vez en cuando.

En casa, rápidamente comencé a preparar. Me movía medio agachada, pensando que si un misil  volaba hacia mi casa, no me vería.

Desafortunadamente, ahora entiendo que eso no me ayudaría. Ya que 1 misil puede destruir toda la casa con todas las personas. Esto es lo que significa no saber lo que es la guerra.

Después de 15 minutos, cerré la puerta principal con el pensamiento: ¿volveré alguna vez aquí? En mis manos tenía una mochila con ropa y un portátil.

En el camino, quería pasar por la farmacia para comprar algunas medicinas. Algunas farmacias y tiendas estaban cerradas, y algunas estaban abiertas, pero ya habían colas.

Me di cuenta de que era mejor ir a la casa de Marco.

Al entrar en su apartamento, vi a su amigo alemán. Vi a Marco haciendo mochila.

Dijo que en media hora saldríamos de la casa.

-¿Pero cómo? ¿Dónde? ¿Vamos a Ukrainka?

– Caty, entiendes que si no nos vamos ahora, entonces no es un hecho que podamos irnos de aquí, ¡no hay garantía que la guerra terminará en una semana! ¡¡¡Tenemos que salir del país!!!

Entre lágrimas, llamé a mi madre, le dije que había tomado mis cosas y que ahora estaba con Marco.

– Mamá, ¿qué tengo que hacer? Marco dice que es necesario salir del país, porque es peligroso quedarse aquí. Pero tenemos que ir a Ukrainka.

-Katya, ahora hay atascos enormes, no se sabe cuánto tiempo tardaréis en llegar a Ukrainka. Salid juntos de Ucrania.

– Mamá, ¿y tú? ¿Cómo puedo estar sin ti, y si te pasa algo? (En ese momento estaba llorando y gritando mucho).

– Estaré bien. Tienes que cuidarte. Toma tu propia decisión, es tu vida. Llámame cuando te calmes y tomes una decisión.

Después de que mi madre colgara, lloré, grité. Marco me tranquilizaba, me explicaba por qué deberíamos irnos.

Pero no lo escuchaba.

Me encerré en la habitación y estuve 20 minutos llorando. Luego tomé una decisión. La decisión que cambió mi vida.

A continuación se ofrece una traducción al ucraniano por si alguien que lea ucraniano desea leerlo:

Я ніколи не думала, що мені колись доведеться писати про війну, про війну в моїй країні, про війну в моїй голові, про боротьбу за життя.

Це не книга, не розповідь, не стаття чи есе. Це день, який назавжди змінив моє життя та життя мільйонів українців.

Я хочу почати з моєї улюбленої цитати:

«Кожен удар людського серця це цілий всесвіт можливостей»

І всесвіт дав мені цю можливість.

Це був морозний зимовий ранок у столиці. Четвер, ранок, отже, всі поспішають на роботу, машини стоять у заторах, у спробах проїхати до центру.

У цей день я планувала поїхати до лікаря на плановий огляд, у Марко(мій колишній хлопець-голландець) були заплановані уроки англійської та голландської.

У вихідні ми збиралися покататися на лонгбордах. Снігу не було, морозу не було, тож чому б і ні? Тим більше, що я, на відміну від нього, зовсім не вміла кататися, але дуже хотіла навчитися.

Ця ніч була спокійною, трохи морозною. Під ранок крізь сон я чула звуки сирени. Я не розуміла, чи сниться мені це чи це все насправді?

Будильник продзвенів о 7:00, у такт із мелодією сирени, яка зливалася у сумну пісню зі звуками літаків у небі. Я була сонною і не приділила цьому достатньо уваги.

Марко сказав, що ця сирена повторюється. Значить, не просто навчальна. На що я йому відповіла: Марко, російські танки відступили від кордонів України, значить це просто навчальна сирена, і нам нічого не загрожує.

Він, як колишній військовий, почав розповідати, що у разі війни, де у квартирі треба ховатися, про правило несучої стіни.

Я бачила, що він був стривожений, запалив цигарку, дивився у вікно і мовчав.

О 7:30 мені зателефонувала мама.

Телефон лежав на столику біля ліжка, тому у мене вистачило часу зловити себе на думці: чому вона так рано дзвонить?

Я піднімаю слухавку. Замість “доброго ранку, доню”, я чую тремтячий від страху голос, який каже мені:

– Катю, ти знаєш, що війна почалася? Росія  о пів на п’яту  по аеропорту в Борисполі вдарила”.

-Як, мамо? Адже росіяни відступили,-. відповіла я, з тяжкістю та шоком.

З тремтячим і серйозним голосом мама сказала, щоб я збирала речі і їхала в Українку( моє рідне місто, яке знаходиться за 37 км від Києва).

Я звернула увагу на Марко, по очах було видно, що він зрозумів, що почалася війна.

Мене всю почало трясти: руки почали тремтіти, шия та плечі вкрилися плямами, мені було важко дихати і сформулювати свою думку.

Я сказала Марко, що мені треба поїхати до себе на квартиру, взяти необхідні речі на перший час.

Я зібралася за десять хвилин. Подивившись у вікно, я побачила величезну кількість машин і зрозуміла, що викликати таксі немає сенсу.

Я вийшла з дому з величезним страхом всередині. Я постійно дивилась то вгору в небо, то оберталась назад, щоб подивитися чи хтось іде за мною.

Відчуття страху та власної безпорадності поглинали мене.

Я ніколи не відчувала такого. Бо вулиці, якими я йшла до метро, завжди викликали в мене захоплення. Адже це Поділ, душа Києва, його історія, культура, це двоповерхові будинки з ліпниною та статуями, це маленькі затишні кафе та ресторани.

У метро було дуже багато людей, але незважаючи на це, я швидко дісталася до  своєї орендованої квартири. Від метро я йшла через парк і так само іноді поглядала на небо.

Вдома я швидко почала збирати речі. У квартирі я ходила у напів зігнутому вигляді, думала, що якщо ракета летітиме в наш будинок, то мене не видно буде.

На жаль, зараз я розумію, що це б мені не допомогло. Так як одна ракета може зруйнувати весь будинок. Ось що означає не знати, що таке війна.

Через 15 хвилин я зачинила вхідні двері з думкою: чи повернусь я ще колись сюди? У руках у мене був портфель з речами та ноутбук.

Дорогою я хотіла заскочити в аптеку, щоб купити деякі медикаменти. Деякі аптеки та магазини були закриті, а деякі відкриті, але з величезною чергою людей.

Я зрозуміла, що краще їхати до Марко.

Повернувшись до нього в квартиру, я побачила його друга-німця. Я побачила, що Марко збирає похідний рюкзак.

Він сказав, що за півгодини будемо йти з дому.

-Але як? Куди? Давай поїдемо в Українку?

-Катю, ти розумієш, що якщо ми не поїдемо зараз, то не факт, що ми взагалі зможемо поїхати звідси, не факт, що війна закінчиться за тиждень! Нам потрібно виїжджати з країни.

У сльозах я зателефонувала мамі, сказала, що взяла речі і що зараз я у Марко.

-Мамо, що ж робити? Марко каже, що треба виїжджати з країни, бо залишатися тут небезпечно. Але ж нам треба приїхати до тебе.

-Катю, зараз затори, невідомо скільки ви їхатимете в Українку. Їдьте разом з України.

-Мамо, ну а як же ти? Як я без тебе, а раптом із тобою щось станеться? (У той момент я дуже сильно плакала та кричала).

-Зі мною все буде добре. Тобі треба подбати про себе. Приймай рішення сама, це твоє життя. Передзвони мені як заспокоїшся і приймеш рішення.

Після того, як мама поклала слухавку, я дуже сильно плакала. Марко мене заспокоював, пояснював, чому ми повинні поїхати.

Але я його не чула.

Я закрилася в кімнаті і плакала хвилин 20. І я прийняла рішення. Рішення, що змінило моє життя.

Si has llegado hasta aquí es que te gusta y te interesa el trabajo que hacemos. Aunque LVS es gratuita hacerla no es gratis, por eso, te animamos a que te suscribas a nuestra revista por 1€ al mes y que nos ayudes a difundirla compartiendo los artículos con tus contactos. De esta forma ayudarás a que el talento sagreño pueda crear valor en nuestro propio territorio.

Deja una respuesta

Introduce tus datos o haz clic en un icono para iniciar sesión:

Logo de WordPress.com

Estás comentando usando tu cuenta de WordPress.com. Salir /  Cambiar )

Imagen de Twitter

Estás comentando usando tu cuenta de Twitter. Salir /  Cambiar )

Foto de Facebook

Estás comentando usando tu cuenta de Facebook. Salir /  Cambiar )

Conectando a %s